Одна з рот 206-ого батальйону Територіальної оборони Києва розмістилася у готелі на околиці столиці. Золотисті люстри дисонують зі спартанським побутом і повсюдним камуфляжем, гламурний інвентар нагадує про довоєнне життя. Власник готелю і за сумісництвом волонтер контролює поставки продовольства для воїнів і навіть пильнує, чи обід за розкладом.

- Війна війною, але обід має бути за розкладом. Тож бігом усі їсти, бо прохолоне, - закликає він.

Війна має свої правила і щоб її виграти – кожен має робити свою роботу. Рутинно, вперто і з ентузіазмом. 

- Подивіться, тут кожен щось робить, – каже мені захисник з позивним Матрос, – медики сортують ліки, хлопці ось розпаковують ящики з патронами…( У розпорядженні роти є різна зброя, як нова, так і навіть кулемет Дегтярева 1943 року). 

Час від часу  - залпи градового вогню. Зараз вони у бік  ворога,  він сконцентрувався біля річки Ірпінь з боку Білорусі.

- Це так приємно спостерігати. Як бальзам на душу, - каже чоловік з позивним Вуйко.

Хлопці кажуть, що орки біля річки вже лежать у кілька рядів, а вони все одно лізуть і лізуть, наче зомбі.

- Вони діляться на малі групи, ми їх розбиваємо, командири їх кидають і хто вцілів втікають у різні сторони …, - спокійно розповідають бійці.

Братерство. Взаємотурбота. Від серця до серця. Плечем до плеча. Саме ці слова тут  приходять на думку.

- На, бери крем для рук, бо в тебе руки зовсім порепалися, - каже чоловік, який розбирає гуманітарну допомогу, яка щойно надійшла.

- А тобі ось помада для губ, вони в тебе зовсім потріскалися.

Ці чоловіки знають один одного всього кілька днів, а наче найбільші друзі в житті, брати, брати по зброї.

- Добре, що багато людей поїхали з Києва. Нам так краще. Тут лишаються ті, які готові йти до кінця, - каже Матрос.

Учора всі переживали за двох синів заступника командира одного з відділень 206 батальйону (позивний Чикаго).  Діти здійснили просто неймовірно героїчну подорож.

Чотирнадцятирічний Єгор та молодший за нього на три роки Артур самі удвох вибиралися з села Димер, яке оточене загарбниками. Діти, втікаючи до Києва, спершу перейшли в мороз убрід річку Ірпінь, потім чотири кілометри перепливали Київське водосховище на човні з веслами.

- Так сталося, що їм довелося вибиратися без дорослих. А я їх не міг навіть координувати, бо не було з ними зв’язку, - розповідає Чикаго.

Потім вони потрапили в село Ровжі, де якийсь добрий чоловік сховав їх під брезент і довіз їх до Київської ГЕС. Далі він їх висадив біля дамби і звідти діти добралися до Оболоні через Вишгород…

- Мої сини займаються спортом, старший – академічною греблею. І обоє орієнтуються на місцевості. Тому вони такі бойові, – з гордістю каже Чикаго.

Деякі роти 206-ого батальйону забарикадовані в таких місцях, що ворог ніколи не здогадається, що хтось там дислокується, і як тільки спробує сунутися у місто, зустріне гідний спротив. 

- Нехай тільки сунуться, ми їх чекаємо, - з абсолютним спокоєм і холоднокровністю кажуть хлопці.

До речі, усюди сухий закон. Тема алкоголю на позиціях навіть не порушується.

- У нас абсолютно сухий закон. Якщо я хоч запах від когось почую, обеззброюємо і виганяємо геть, - каже заступник командира роти Сергій.

Захисники Києва досі укомплектовуються. Щодня надходять нові засоби від ЗСУ та від волонтерів. Ще вчора хлопці на багатьох блокпостах виглядали як партизани – вдягнені хто в чому, а сьогодні – вони вже виглядають як справжні воїни. 

Рації, тепловізори, бронежилети – уже все на руках. Зброї, звісно, замало не буває і її теж підганяють. 

- І чим більше, тим краще, - кажуть хлопці.

Чуємо сирену, але ніхто на неї не реагує.

- Чому ви без касок і взагалі не реагуєте на сирену?, - цікавлюся.

- Уже 14-ий день війни. Від тих касок уже так голова болить. У перші дні бігали в укриття щоразу, як чули сирену, а зараз реагуємо тільки на приліт, - каже Сергій.

Приліт – це коли вже щось свистить. Тоді треба падати обличчям до землі і закривати голову руками.

Про це теж кажуть, як про вже звичайну буденність. 

- Он там учора прилітало, - показує Сергій на місце за кілька десятків метрів, – то ми лягали на землю.

Спокій наших захисників надає впевненості в тому, що столиця вистоїть. Без сумніву!