З наближенням шостої річниці російсько-української війни, передвісників прогресу у встановленні миру на Сході України немає. Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах навесні 2019 року дала свіжу надію на кінець конфлікту. Однак, перша зустріч українського президента з Володимиром Путіним в Парижі наприкінці минулого року була розчаруванням. Жодних проривів не сталося.

Паризький саміт дав чітко зрозуміти, що досі існує великий розрив між російським і українським баченням ситуації після війни. Про це в статті для Atlantic Council пишуть професор європейського законодавства Вільного університету в Брюсселі Мішель Уельброк і колишній голова підрозділу Єврокомісії Віллем Алдершофф.

Принаймні офіційно розбіжності в поглядах стосуються порядку заходів, прописаних у Мінських угодах, які підписали Україна, Росія, Франція й Німеччина на початку 2015 року з метою покласти край ворожнечі й відкрити дорогу до стабільного миру. Мінські угоди проблематичні з багатьох точок зору. Перш за все, варто підкреслити, що вони були підписані під тиском швидкого наступу російських військ на Сході України. Колишній президент Франції Франсуа Олланд писав у мемуарах, що Путін відверто погрожував «розбити» українську армію під час запеклих переговорів, які тривали цілу ніч в столиці Білорусі.

Окрім умов, за яких Мінські угоди були укладені, головним практичним недоліком лишається відсутність чіткого графіку дій. Через це подальший мирний процес став заручником ворожих інтерпретацій. Зокрема, дебати тривають про послідовність виведення військ, проведення місцевих виборів і повернення під контроль Києва російсько-українського кордону.

В Парижі президент Володимир Зеленський закликав переглянути Мінські угоди і дав зрозуміти, що Україна не буде проводити жодні місцеві вибори, поки Росія не виведе своїх військових й не поверне контроль над кордоном. Чиновники в Києві підтвердили цю позицію. Не дивно, що Москва пручається будь-яким змінам. Вона продовжує вимагати проведення виборів в умовах, які дозволять Кремлю закріпити свій контроль над окупованими частинами Східної України. Очевидної середини між позиціями Києва й Москви немає.

Автори зауважують, що найбільшою надією України на вихід з цього глухого кута може бути міжнародний закон. Звісно, легко зрозуміти, чому багато хто назве це твердження марним. Зрештою, вторгнувшись на Донбас і окупувавши Крим, Москва вже дала багато доказів своєї зневаги до міжнародного закону. Однак, мобілізувавши його, Україна може консолідувати підтримку для своєї позиції серед широкої міжнародної спільноти. Щонайменше це може допомогти країні уникнути сценарію, за яким її змусять піти на шкідливі поступки ті сили, які бажають повернутися до ведення справ з Росією у звичайному режимі.

Щоб зробити це без змін положень Мінських угод, Україні потрібно повернути Будапештський меморандум на стіл. Документ був підписаний в грудні 1994 року лідерами України, Росії, Великої Британії й США для формалізації передачі українського ядерного арсеналу, який лишився у спадок від СРСР. Він зобов’язує США, Британію й Росію поважати незалежність, суверенітет й кордони України, а також утриматися від загроз чи використання грубої сили проти української політичної незалежності. За умовами Будапештського меморандуму, Україна має право протестувати проти будь-кого з підписантів у разі порушення домовленостей. Механізми передбачають вимагання консультацій з метою вирішити порушення.

Будапештський меморандум не варто плутати з гарантіями безпеки. Адже «гарантії безпеки», які містяться в документі, лише повторюють зобов’язання, які витікають з міжнародного закону й Хартії ООН. Разом з тим, ці зобов’язання мають надзвичайну важливість. Міжнародний юридичний порядок заснований на зобов’язанні кожної країни поважати суверенітет й територіальну цілісність інших. Так само здатність країни здійснювати контроль над своїми кордонами і таким чином гарантувати свою територіальну цілісність – це ключові атрибути суверенітету. Жодну країну не можна змушувати проводити вибори на частині території, яку вона не контролює.

Ці зобов’язання поважати суверенітет й територіальну цілісність країн становлять собою «превентивні норми» міжнародного закону. Іншими словами, це частина тих фундаментальних принципів, відступ від яких заборонений. Таким чином, вони стосуються всіх угод між країнами-суб’єктами міжнародного закону. Будучи єдиною законною владою на Сході України, український уряд має повне право вимагати контроль над міжнародним кордоном й виведення іноземних військ, перш ніж погодиться проводити місцеві вибори.

Росія навряд чи надасть вагоме значення таким аргументам. Але вони подіють на Німеччину й Францію, які теж підписали Мінські угоди. Приєднавшись до Москви в тиску на Київ з вимогою провести вибори на окупованих Росією територіях, Берлін і Париж ризикують порушити міжнародний закон. Це передбачає серйозні наслідки.

Більше того, згідно з умовами Будапештського меморандуму, Україна також має право на дипломатичну підтримку США й Великої Британії задля опору такому тиску. Міжнародний закон і Будапештський меморандум не змогли запобігти російській атаці проти України в 2014 році. Але вони можуть зіграти роль у завданні встановити мир і відновити українську територіальну цілісність.